Зловживання монопольним становищем після приватизації інфраструктури в Україні

зловживання монопольним становищем

Для українського читача справа C-245/24 (Lukoil I) може здатися черговим технічним рішенням Суду ЄС. Насправді ж вона напряму стосується проблеми, з якою Україна стикається системно: зловживання монопольним становищем через контроль над ключовою інфраструктурою як спосіб фактичного закриття ринку. Енергетика, порти, нафтобази, трубопроводи – у цих секторах доступ до інфраструктури часто важить більше, ніж формальна наявність ліцензії чи дозволу. Саме тому це рішення має значення не лише в межах права ЄС, а й для українського правового контексту.

У справі Lukoil I ця проблема ускладнювалася тим, що відповідна інфраструктура для імпорту та зберігання моторних палив була збудована коштом держави ще до приватизації, а згодом передана приватному власнику разом із певними зобов’язаннями щодо її використання. Таким чином, спір стосувався не просто приватної інфраструктури у класичному розумінні, а активів, які з самого початку мали загальноекономічне значення і щодо яких держава очікувала збереження відкритого доступу після приватизації.

Практика спорів щодо доступу до приватизованої інфраструктури показує: ключовим є не лише право власності, а й історія походження активу та зобов’язання, які держава закладала під час приватизації – саме з такими кейсами системно працює адвокатське об’єднання “Енергія права”

У центрі спору опинилася інфраструктура для імпорту, зберігання та перевалки моторних палив, яка історично була збудована коштом держави, а згодом приватизована. Разом із передачею цих активів приватному власнику держава встановила певні зобов’язання доступу та використання, покликані гарантувати відкритість ринку після приватизації. Саме на цьому ґрунті виникла напруга між формальним правом власності та очікуванням, що інфраструктура й надалі виконуватиме системну функцію для ринку.

Це питання безпосередньо пов’язане з фундаментальною дилемою конкуренційного права ЄС: де проходить межа між економічною свободою (economic freedom) приватного власника і публічною функцією (public function) інфраструктури, без якої ринок не може нормально функціонувати. У таких ситуаціях Суд ЄС традиційно звертається до так званої доктрини Bronner, що походить із рішення 1998 року у справі C-7/97 Bronner GmbH v Mediaprint.

Доктрина Bronner десятиліттями слугувала запобіжником проти надмірного втручання у право власності. Її логіка проста, але жорстка: навіть домінантне підприємство не зобов’язане відкривати доступ до своєї інфраструктури лише тому, що це полегшить конкуренцію. Примус до доступу допускається лише у виняткових випадках — коли об’єкт є об’єктивно незамінним (indispensable), відмова фактично усуває конкуренцію з ринку, а поведінка не має об’єктивного виправдання (objective justification). Саме на цю логіку посилалася група Lukoil, захищаючи свою відмову у доступі.

Втім, у справі Lukoil I ця аргументація наштовхнулася на додатковий, принципово важливий елемент. Суд ЄС звернув увагу на те, що інфраструктура не була результатом приватного підприємницького ризику у класичному розумінні. Вона була створена за рахунок публічних коштів, а приватний контроль над нею виник унаслідок приватизації, яка супроводжувалася конкретними зобов’язаннями. Це суттєво змінює контекст оцінки: мова йде не просто про захист приватної ініціативи, а про використання активу, який із самого початку мав загальноекономічне значення.

У цьому світлі Суд ЄС підкреслив, що доктрина Bronner не може застосовуватися механічно і не є автоматичним імунітетом від відповідальності за зловживання домінантним становищем за статтею 102 ДФЄС (Article 102 TFEU). Відмову в доступі необхідно оцінювати у ширшому контексті всієї поведінки компанії та реальної структури ринку. Якщо така відмова є частиною практики, яка створює штучні бар’єри входу, консервує домінування та нейтралізує конкуренцію, вирішальним стає аналіз фактичних економічних ефектів, а не формальна відповідність класичним тестам.

Особливого значення набуває і те, що контроль над цією інфраструктурою фактично перетворював її на вузьке горло (bottleneck) для доступу на ринок пального. Навіть якщо формально існували альтернативи, їх використання було або економічно нереалістичним, або структурно заблокованим. За таких умов приватний контроль над інфраструктурою, створеною державою і переданою з певними публічними очікуваннями, набуває якісно іншого правового виміру.

У ширшому сенсі справа Lukoil I демонструє еволюцію підходу Суду ЄС до приватизованої інфраструктури. Право власності залишається захищеним, але воно більше не розглядається ізольовано від історії походження активу та його системної ролі для ринку. Для України, яка має значний досвід приватизації стратегічної інфраструктури з умовами доступу, це рішення є особливо показовим: воно чітко окреслює межу, за якою приватний контроль над колишнім публічним активом перестає бути суто приватною справою і стає питанням публічного інтересу та конкуренційного порядку.

Для більш детального розгляду справи Lukoil I та доктрини Bronner, а також їхнього значення для контролю доступу до інфраструктури та антимонопольного права в Україні, радимо ознайомитися з матеріалом на сайті Wolters Kluwer.

.