ОСББ у Верховному Суді: коли є право на позов, а коли – ні

У сучасному українському праві об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ) дедалі більше постає не як технічний інструмент управління майном, а як специфічний носій колективного інтересу, що перебуває на межі між приватним і публічним. Саме ця «гібридність» його природи і породжує одну з ключових проблем – межі процесуальної правосуб’єктності (procedural legal capacity) ОСББ та його права на судовий захист.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 910/11948/18 фактично закладає фундамент для розуміння того, що процесуальна правосуб’єктність ОСББ не є похідною виключно від представництва інтересів співвласників, а має автономне підґрунтя у вигляді матеріально-правової зацікавленості (substantive legal interest). Інакше кажучи, суд визнає, що ОСББ може виступати не лише як «процесуальний транслятор» чужих прав, а як самостійний суб’єкт, чиї власні інтереси можуть бути порушені.

Це важливий зсув у правовому мисленні. Традиційна цивілістична парадигма (civil law paradigm) виходить з того, що право на позов (right to action) належить лише тому, чиє суб’єктивне право порушене. Проте у випадку ОСББ Верховний Суд фактично розширює цю конструкцію, вводячи у неї колективний вимір. Матеріально-правова зацікавленість ОСББ виникає не лише як сума індивідуальних інтересів співвласників, а як окрема якісна характеристика – інтерес у належному функціонуванні будинку як цілісного об’єкта.

У цьому контексті ОСББ можна розглядати як своєрідну «інституційну оболонку» (institutional shell), яка акумулює і трансформує приватні інтереси у спільний інтерес управління. Такий підхід перегукується з ідеями європейського права щодо колективного захисту (collective redress) та навіть із практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Gorraiz Lizarraga and Others v. Spain», де визнається можливість асоціацій діяти в інтересах своїх членів.

Саме тому Верховний Суд логічно доходить висновку, що заперечення права ОСББ на звернення до суду означало б фактичне блокування механізму захисту прав співвласників. Тут проявляється глибша функціональна логіка: право не може вимагати від кожного співвласника індивідуального позову, якщо порушення має системний характер. Інакше правова система сама продукує ентропію (entropy) – стан неефективності та розпорошеності захисту.

Однак уже в постанові від 20 жовтня 2020 року у справі № 910/9855/19 той самий суд проводить принципово іншу лінію розмежування. І ця позиція на перший погляд виглядає як відступ, але насправді є спробою встановити межі.

Суд виходить із того, що коли співвласники обрали модель індивідуальних договорів (individual contracts) з виконавцем комунальних послуг, правовідносини виникають безпосередньо між фізичними особами та постачальником. У такій конфігурації ОСББ не є стороною зобов’язання, а отже – не має матеріально-правової зацікавленості у вимогах щодо перерахунку платежів для мешканців.

Тут проявляється принципова ідея: матеріально-правова зацікавленість не може бути сконструйована штучно через сам факт існування ОСББ. Вона повинна бути іманентною (immanent) конкретним правовідносинам. Якщо ОСББ не є учасником договірного зв’язку, воно не може претендувати на процесуальну субституцію (procedural substitution) індивідуальних прав співвласників.

Більше того, суд чітко відмежовує діяльність ОСББ від інституту захисту прав споживачів (consumer protection). На відміну від громадських організацій споживачів, які прямо наділені правом звертатися до суду в інтересах інших осіб, ОСББ не має такого універсального мандату. Його процесуальна правосуб’єктність є функціонально обмеженою цілями управління та утримання спільного майна.

Таким чином, у цих двох постановах формується складна, але концептуально цілісна модель. З одного боку, визнається автономія ОСББ як суб’єкта права з власним інтересом у спорах щодо будинку. З іншого – проводиться жорстка межа там, де цей інтерес розчиняється у множині індивідуальних договірних відносин.

Це протиріччя лише на перший погляд є суто технічним. Насправді воно відображає фундаментальну напругу сучасного права між індивідуалізмом і колективізмом. ОСББ у цьому сенсі – це мікромодель ширших процесів, які ми бачимо і в праві ЄС, зокрема у сфері послуг загального економічного інтересу (services of general economic interest, SGEI), де також постійно відбувається балансування між ринковими механізмами та колективними потребами.

Якщо піти ще глибше, можна сказати, що суд намагається уникнути двох крайнощів. Перша – це редукція ОСББ до простого представника, що позбавляє його реальної здатності діяти. Друга – це перетворення ОСББ на універсального «процесуального замісника» (universal procedural proxy), що руйнує межі приватної автономії співвласників.

У підсумку формується досить витончена конструкція: право ОСББ на позов існує лише там, де існує його власний інституційний інтерес, а не лише інтереси окремих співвласників. І саме наявність цієї матеріально-правової зацікавленості виступає тим критерієм, який перетворює ОСББ із пасивного адміністратора на повноцінного учасника судового процесу.

Це рішення має практичний вимір: перед зверненням до суду ОСББ повинно чітко ідентифікувати природу правовідносин. Чи йдеться про спір щодо управління будинком як єдиним об’єктом, чи про індивідуальні зобов’язання співвласників. Від цієї кваліфікації залежить не лише успіх позову, а й сама можливість його подання.

І саме тут право знову повертається до своєї класичної функції – не просто вирішувати спори, а структурувати реальність, визначаючи, хто і в якій якості має право говорити від імені колективу.