Наказне провадження в ЄС: чи здатне воно захистити споживача? Польський кейс у світлі прецедентів CJEU

Наказне провадження в ЄС

Однією з найменш досліджених, але водночас фундаментально важливих тем у сучасному праві захисту прав споживачів (consumer protection) є здатність процедурних інструментів цивільного процесу забезпечити ефективне (effective) і справедливе (fair) здійснення цих прав. Йдеться не лише про те, чи існують матеріальні гарантії проти зловживання сильнішою стороною — підприємцем, а й про те, чи сам спосіб організації судового процесу не нівелює ці гарантії.

Особливим полем напруження між принципом ефективного судового захисту (effective judicial protection) та інституційними механізмами «спрощеного правосуддя» є наказне провадження (order for payment procedure). Польський варіант цього інструменту — класичний приклад того, як уніфіковані процедури масового стягнення заборгованості можуть бути знаряддям системної вразливості для споживачів.

У двох важливих рішеннях Суду ЄС — справах C-176/17 (Profi Credit Polska) та C-632/17 (PKO Bank Polski) — було піддано критиці польське цивільне наказне провадження саме з позиції його нездатності забезпечити мінімальні процесуальні гарантії для споживача як слабшої сторони.

legal.lviv.ua - адвокати у Львові

У центрі уваги Суду опинилися дві ключові проблеми: перша — це відсутність у суду повноваження перевірити ex officio (з власної ініціативи) умови спірного договору на предмет наявності недобросовісних (unfair, abusive) положень на етапі винесення наказу про сплату. Друга — це надмірна складність, формалізм і фінансовий тягар, пов’язані з поданням заперечень проти виданого судового наказу, що фактично унеможливлюють для середнього споживача реалізацію свого права на захист.

Інакше кажучи, процедура, сконструйована для швидкого й ефективного стягнення боргів, з формальної точки зору може відповідати принципу правової визначеності (legal certainty), але з матеріальної точки зору — суперечить принципу ефективного судового захисту, закріпленому, зокрема, в статті 47 Хартії основоположних прав ЄС.

Цікаво, що CJEU не поставив під сумнів саму ідею наказного провадження як такого. Воно залишається допустимим способом організації процесу. Проблема полягає у формі його реалізації — надмірна процесуальна асиметрія, дуже короткі строки для реакції, висока вартість подання заперечення і надмірні формальні вимоги — усе це на практиці позбавляє споживача доступу до суду в сенсі, який вимагає право ЄС.

Ще далі Суд пішов у об’єднаних справах C-419/18 та C-483/18 (Profi Credit II), де наголосив, що національний суд, який має достатньо підстав сумніватися в добросовісності умов договору, зобов’язаний самостійно витребувати відповідні документи, навіть якщо споживач не подав заяву. Це фактичне розширення меж принципу inquisitio ex officio (офіційної ініціативи суду) — радикальна зміна у балансі змагальності в цивільному процесі у справах про споживчі контракти.

Особливої критики зазнала й модель розподілу судових витрат: для підприємця — ¼ ставки, для споживача, який подає заперечення, — ¾. Такий розклад прямо підриває рівність сторін і створює додатковий стримуючий фактор для подання захисту.

Аналіз польського наказного провадження через призму права ЄС демонструє один з головних викликів інтеграції — як змусити формально нейтральні процесуальні норми відповідати вимогам матеріальної справедливості. Особливо у відносинах між підприємцем і споживачем, де контрактна воля часто є фікцією, а економічна асиметрія — нормою.

Польський кейс — не лише внутрішньонаціональна дискусія. Це модель, що ілюструє загальноєвропейську напругу між ефективністю (efficiency) судових процедур і необхідністю забезпечення ефективного захисту прав слабшої сторони.

Наказне провадження не повинне бути пасткою. Але щоби нею не було, необхідне переосмислення самих засад процесуальної архітектури — в дусі пріоритету прав людини над функціональністю правосуддя.

Джерело натхнення тут.