Визначення заборгованості за аліментами та її стягнення

Питання визначення та стягнення заборгованості за аліментами є досить актуальними. Станом на 15 грудня 2020 року до Єдиного реєстру боржників внесено записи про 175380 боржників, які мають заборгованість зі сплати аліментів. Відомості про боржника вносяться до Єдиного реєстру боржників, якщо заборгованість платника аліментів перевищує суму платежів за три місяці. За повідомленнями Міністерства юстиції України за 10 року місяців 2020 року з боржників стягнуто п’ять мільярдів гривень аліментних платежів.

Необхідно зазначити, що Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 (далі – СК України) містить суперечливі положення щодо можливості стягнення заборгованості за аліментами за рішенням суду, а в контексті новітніх змін до Закону України 02 червня 2016 року No 1404-VIII «Про виконавче провадження» положення СК України потребують змін з метою визначеності правових норм та забезпечення єдності судової практики. Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном (ч. 1 ст. 195 СК України).

Спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом (ч. 8 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження»).

Аналіз положень Закону України «Про виконавче положення» свідчить, що стягнення заборгованості зі сплати аліментів з боржника здійснює орган державної виконавчої служби чи приватний виконавець, яким законодавець надав відповідні повноваження щодо звернення стягнення на майно боржника, на його заробітну плату, щодо винесення вмотивованих постанов про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами тощо.

У той же час СК України в ч. 3 ст. 194 визначає добровільний порядок погашення заборгованості за аліментами за заявою платника аліментів, що були стягнуті на підставі заяви платника аліментів. Для подання заяви про погашення заборгованості за аліментами шляхом відрахувань із заробітної плати, пенсії, стипендії достатньо дотримуватися вимог про просту письмову форму такої заяви, що подається за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії платника аліментів. Якщо платник аліментів добровільно не написав такої заяви, то заборгованість за аліментами стягується за рішенням суду.

Враховуючи положення ч. 4 ст. 194 СК України, можна зазначити, що заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку стягнення аліментів на утримання повнолітніх дітей, які продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, заборгованість за аліментами стягується до досягнення повнолітньою дитиною двадцяти трьох років.

Розглянемо деякі проблемні питання, що виникають в судовій практиці щодо застосування положень чинного законодавства про стягнення заборгованості за аліментами.

По-перше, в судовій практиці існує підхід, коли суди відмовляють у задоволенні позовів про стягнення заборгованості за аліментами, обґрунтовуючи своє рішення посиланням на ч. 3 ст. 194 СК України і зазначаючи, що за рішенням суду заборгованість може бути стягнута лише за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК України (тобто на підставі заяви одного з батьків, поданої ним за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії). У всіх інших випадках заборгованість за аліментами стягує виконавець. Тому суди вважають, що чинним законодавством такий спосіб захисту прав стягувача як стягнення заборгованості за аліментами за рішенням суду не передбачений. Зокрема в постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 28 листопада 2019 року в справі No 293/286/17 зазначається, що відповідно до частини восьмої статті 71 Закону України від 02 червня 2016 року No 1404-VIII «Про виконавче провадження» спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом. Таким чином, за відсутності такого спору заборгованість стягується державним виконавцем відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження», а не на підставі рішення суду про стягнення заборгованості. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі No 572/1762/15-ц (провадження No 14-37цс18), підстав відступити від якого Верховний Суд не встановив.

Бачиться, що така позиція суперечить приписам ч. 5 ст. 194 СК України, яка передбачає, що положення частин першої-третьої ст. 194, а також статей 195- 197 СК України застосовуються і до стягнення аліментів іншим особам, які визначені СК України. Саме в ч. 3 ст. 194 СК України й зазначається про можливість стягнення заборгованості за аліментами за рішенням суду. Застосовуючи граматичний, логічний, системний способи тлумачення правових норм, можна зазначити, що ці положення розповсюджені на широке коло аліментних зобов’язань, оскільки законодавець застосовує спосіб викладення правової норми і вказує, що положення ч. 3 ст. 194 СК України «застосовуються і до стягнення аліментів іншим особам, які визначені СК України». Якщо законодавець хоче обмежити застосування певних положень законодавства, то вказує, наприклад, як в ч. 2 ст. 74 СК України - «поширюються положення глави 8 цього Кодексу».

По-друге, спори викликають позови про стягнення заборгованості за аліментами зі спадкоємців платника аліментів. Так, Касаційний цивільний суд Верховного Суду в своїй постанові від 21 березня 2018 р. у справі No 161/11682/15-ц зазначив, що за змістом статті 194 СК України від погашення заборгованості за аліментами боржника не може звільнити жодна обставина. У випадку смерті платника аліментів його спадкоємці за рахунок наявних активів спадкової маси зобов’язані погасити заборгованість за аліментами на дитину. Обов’язок платника аліментів по їх сплаті після його смерті припиняється як нерозривно пов’язаний з його особою батька і не може бути виконаний іншою особою (стаття 608 ЦК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про стягнення заборгованості за аліментами, апеляційний суд виходив із положень статей608, 1219 ЦПК України, які регулюють правовідносини зі спадкування прав та обов’язків спадкодавця, зокрема, обов’язку зі сплати аліментів. Оскільки предметом спору у даній справі є стягнення боргу спадкодавця, який він мав за життя у вигляді заборгованості за аліментами, а не його обов’язок зі сплати аліментів, посилання апеляційного суду на вказані норми є безпідставним. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідачів, які є спадкоємцями майна померлого ОСОБА_9, заборгованості за аліментами, однак в порушення статті 1282 ЦК України не встановив розмір частини кожного зі спадкоємців у спадщині і не перевірив, чи відповідає такий розмір їх часток вартості майна, одержаного у спадщину кожним із спадкоємців; не перевірив можливості кожного з відповідачів задовольнити вимоги кредитора одноразовим платежем, у зв’язку з чим передчасно дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_6 і ОСОБА_7 по 11054, 13 грн. з кожного. За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення з відповідачів заборгованості за аліментами підлягають скасуванню.

По-третє, виникають питання й щодо можливості пред’явлення позову про стягнення заборгованості за аліментами за правилами альтернативної підсудності. Доцільно підтримати підхід судової практики, що позови про стягнення аліментів (всі вимоги, пов’язані з невиконанням обов’язку по утриманню ст. 75-89, 91, 180-201, 202-206, 265-274 СК України), можуть пред’являтись також за зареєстрованим місцем проживання позивача.

У контексті зазначеного, безперечно, що частина п’ята ст. 194 СК України потребує редакційних змін з метою усунення суперечностей з положеннями Закону України «Про виконавче провадження».

Красицька Лариса Василівна, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільного права та процесу факультету Харківського національного університету внутрішніх справ

Джерело.