Безоплатне зубопротезування: чому спір пацієнта з поліклінікою — це не публічно-правовий спір

Owner
9 серп.
Читати 7 хв

Рубрика: Захист прав споживачів · судова практика Дата: 09 серпня 2026 Автор: Микола Шиян, адвокат, здобувач PhD з Європейського права

Стаття має інформаційний характер, не є індивідуальною юридичною консультацією і ґрунтується на відкритих джерелах — тексті судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень та чинному законодавстві України станом на дату публікації.

Коротко про безоплатне зубопротезування і юрисдикцію

Рівненський апеляційний суд визнав спір пацієнта з обласною стоматологічною поліклінікою про право на безоплатне зубопротезування публічно-правовим — лише тому, що поліклініка фінансується з бюджету. Це підміна понять: джерело фінансування закладу і правовий статус закладу у відносинах із конкретним пацієнтом — різні речі. Наслідок для позивача — комунального закладу охорони здоров'я стосується не суддівська дискусія про підсудність, а реальна втрата місяців на процесуальну «пінг-понг»-гру між судами, поки право на гарантовану державою послугу залишається нереалізованим.

Що сталося

Рівненський апеляційний суд постановою від 30 липня 2026 року у справі № 569/10849/26 (провадження № 22-ц/4815/1473/26) залишив без змін ухвалу Рівненського міського суду від 07 травня 2026 року про відмову у відкритті цивільного провадження за позовом до Рівненської обласної стоматологічної поліклініки. Колегія у складі головуючої судді Шимків С. С., суддів Боймиструк С. В. та Хилевич С. В. визнала, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має вирішуватися за нормами Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України).

Позивач — ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС та особа з інвалідністю ІІІ групи внаслідок війни — звернувся до поліклініки за безоплатним зубопротезуванням. Заклад відмовив. Позивач вважав, що право на цю послугу йому гарантують спеціальні закони та Конституція України, і звернувся до суду з вимогою визнати це право.

Постанова набрала законної сили з дня прийняття; передбачене процесуальним законом касаційне оскарження можливе протягом 30 днів.

На чому насправді ґрунтується право позивача

Суд у своєму рішенні жодного разу не назвав конкретну статтю закону, яка гарантує позивачеві безоплатне зубопротезування, — оперував загальним формулюванням «пільги, гарантовані нормами спеціальних законів та Конституції України». Це варто уточнити, бо саме зміст права визначає, чиє це зобов'язання і перед ким.

У позивача є як мінімум дві самостійні законні підстави для пільги:

Стаття 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII — особам з інвалідністю внаслідок війни гарантується позачергове безплатне зубопротезування (крім протезування з дорогоцінних металів).
Стаття 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-XII — аналогічна пільга для осіб, віднесених до відповідної категорії постраждалих.

Тобто йдеться не про «на думку позивача» пільгу, а про пряму статутну вимогу до держави забезпечити конкретній категорії громадян конкретну послугу безоплатно.

Питання лише в тому, хто саме є боржником за цим зобов'язанням у процесуальному сенсі — і чи змінює бюджетне походження коштів природу цього обов'язку.

Як фінансується сама послуга

Зубопротезування в Україні — це послуга в межах Програми медичних гарантій (ПМГ), яку адмініструє Національна служба здоров'я України (НСЗУ). Механізм фінансування побудований на принципі «гроші йдуть за пацієнтом»: НСЗУ укладає договір із медичним закладом (практично всі комунальні заклади охорони здоров'я такі договори мають) і оплачує йому фактично надані послуги за встановленим тарифом.

Це двоярусна конструкція, і саме вона ключова для правильної кваліфікації спору:

Ярус перший — НСЗУ і заклад. Це відносини за договором про медичне обслуговування населення, і саме тут може виникати публічно-правовий елемент — наприклад, якщо заклад оскаржує рішення НСЗУ про розмір оплати, відмову в укладенні договору чи застосування штрафних санкцій. НСЗУ в цих відносинах справді реалізує владні повноваження щодо закладу як розпорядника бюджетних коштів.
Ярус другий — заклад і пацієнт. Тут заклад надає (або не надає) послугу, право на яку в пацієнта виникло з закону, незалежно від того, як саме заклад отримає компенсацію за неї. Заклад не видає пацієнтові владних приписів і не керує його поведінкою — він виконує чи не виконує зобов'язання надати послугу.

Апеляційний суд не розмежував ці два яруси. Він переніс публічно-правову природу відносин першого ярусу (заклад — НСЗУ, заклад — розпорядник бюджету) на другий ярус (заклад — пацієнт), де такої природи немає.

Чому це схема послуги загального інтересу, а не звичайна «бюджетна установа»

Двоярусна конструкція, описана вище, — не українська особливість, а знайома європейському праву модель послуг загального (економічного) інтересу (SGI/SGEI). У праві ЄС ця конструкція вже десятиліттями розмежовує ті самі два рівні: держава доручає надання соціально значущої послуги певному суб'єкту і фінансує чи компенсує йому витрати (рівень «держава — надавач», де справді діють публічно-правові механізми — держдопомога, тарифи, звітність, контроль), і сам факт надання послуги споживачеві (рівень «надавач — споживач», який лишається приватноправовим за характером незалежно від джерела фінансування надавача).

Стаття 106(2) Договору про функціонування ЄС і практика Суду ЄС послідовно виходять із того, що спосіб компенсації надавачу не визначає природи його відносин зі споживачем.

Українська Програма медичних гарантій побудована за тією самою логікою: НСЗУ фінансує заклад як оператора послуги, а заклад лишається зобов'язаним перед пацієнтом за загальними, не владними, підставами. Помилка Рівненського апеляційного суду — у тому, що він, по суті, перетворив кожного пацієнта комунального закладу на підвладну особу лише через бюджетне походження грошей, — це системна плутанина, яку континентальна доктрина послуг загального інтересу якраз і навчилася уникати, розводячи фінансовий і сервісний рівні відносин.

Що сказав суд і де саме помилка

Колегія суддів послалася на усталений критерій Верховного Суду: спір належить до адміністративної юрисдикції, коли один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого, а той зобов'язаний виконувати його приписи. Це правильний і давно застосовуваний тест. Проблема — у застосуванні його до фактів справи.

Суд визнав ознаки публічно-правового спору в тому, що заклад «реалізує делеговані державою функції у сфері охорони здоров'я» і діє «в межах бюджетного фінансування». Але жодна з цих обставин не відповідає самому тесту, який суд процитував: поліклініка не має владних повноважень щодо пацієнта, не видає йому приписів, які він зобов'язаний виконувати, і не керує його поведінкою в розумінні цього критерію. Відмова в наданні послуги — це невиконання цивільного за природою зобов'язання, а не публічно-владний акт.

Показово, що загальний підхід українських судів до подібних спорів історично інший: цивільна юрисдикція вважається залишковою (загальною) — справа розглядається в цивільному порядку, якщо вона не віднесена прямо до іншої юрисдикції, а вирішальними критеріями є наявність спору про цивільне право та суб'єктний склад сторін. Комунальний статус закладу і бюджетне походження коштів самі по собі, без виконання владної функції саме щодо позивача, не є достатньою підставою для висновку про адміністративну юрисдикцію.

Чому це не абстрактна процесуальна суперечка

Наслідок помилкової кваліфікації — цілком відчутний для конкретної людини, особливо якщо вона належить до вразливої категорії позивачів: осіб з інвалідністю, ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, інших пільговиків, для яких сам процес звернення до суду — додаткове навантаження.

Механіка помилки працює на шкоду позивачу, а не суду: людина подає позов за одними процесуальними правилами, за кілька місяців отримує відмову у відкритті провадження, оскаржує це в апеляції — ще кілька місяців, — і в підсумку змушена починати заново вже за правилами адміністративного судочинства, з іншими строками звернення, іншим порядком доказування, іншим переліком належних відповідачів. Увесь цей час гарантована законом послуга залишається ненаданою.

Коли система бюджетного фінансування медичних послуг дає збій — а необґрунтована відмова в наданні пільги і є таким збоєм, — тягар цього збою суд перекладає на людину замість того, щоб чітко розмежувати, у яких саме відносинах вона перебуває із закладом.

Що це означає на практиці

Формулюйте вимогу як цивільно-правову — про захист права на отримання гарантованої законом послуги (виконання зобов'язання в натурі, відшкодування шкоди), а не як оскарження «рішення суб'єкта владних повноважень». Це не гарантує позитивного результату щодо юрисдикції в конкретному суді, але дає більше підстав для правильної кваліфікації спору вже на етапі відкриття провадження.
Прямо вказуйте статтю закону, з якої випливає пільга (наприклад, ст. 13 Закону № 3551-XII або ст. 20 Закону № 796-XII), а не обмежуйтеся загальним посиланням на «спеціальні закони». Суд у цій справі так і не назвав конкретну норму — і це послабило позицію позивача.
Оцініть ризик втрати строків. Якщо є сумніви щодо юрисдикції, варто паралельно розглянути звернення за правилами адміністративного судочинства, не чекаючи вичерпання апеляційного оскарження ухвали про відмову у відкритті цивільного провадження.
Фіксуйте відмову закладу письмово, з обґрунтуванням і посиланням на конкретну норму, якою заклад мотивує відмову. Це знадобиться незалежно від обраної юрисдикції.

FAQ

Чи означає ця постанова, що подібні спори завжди розглядатимуться адміністративними судами? Ні. Це рішення конкретної колегії Рівненського апеляційного суду в конкретній справі, не постанова Верховного Суду і не правовий висновок, обов'язковий для інших судів. Але воно показує реальний ризик, з яким може зіткнутися позивач у подібній ситуації, і причини, з яких суди можуть (помилково, на нашу думку) кваліфікувати такий спір як публічно-правовий.

Чи можна оскаржити цю постанову далі? Так, постанова апеляційного суду в цій справі може бути оскаржена в касаційному порядку протягом встановленого процесуальним законом строку з дня її прийняття.

Що робити, якщо суд уже відмовив у відкритті провадження в цивільній справі з подібної підстави? Оцінити ухвалу разом із юристом на предмет підстав для касаційного оскарження і паралельно розглянути подання позову за правилами адміністративного судочинства, щоб не втратити строки звернення до суду.

Чи стосується ця проблема лише зубопротезування? Ні. Та сама логіка помилки — ототожнення бюджетного фінансування закладу з владним підпорядкуванням пацієнта цьому закладу — потенційно застосовна до спорів щодо будь-яких послуг у межах Програми медичних гарантій, які надаються комунальними чи державними закладами.

У чому різниця між відносинами «НСЗУ — заклад» і «заклад — пацієнт»? Перші — це договірні відносини щодо оплати фактично наданих послуг, у межах яких НСЗУ як розпорядник бюджетних коштів справді має владні повноваження щодо закладу. Другі — це відносини щодо виконання закладом зобов'язання надати пацієнту послугу, право на яку в пацієнта виникло безпосередньо із закону. Бюджетне походження оплати за послугу не змінює природи цього другого зобов'язання.

Висновок

Постанова Рівненського апеляційного суду у справі № 569/10849/26 — приклад того, як формально правильно процитований критерій адміністративної юрисдикції застосовується неправильно до фактів справи. Бюджетне фінансування медичного закладу через договір з НСЗУ — це не владне підпорядкування пацієнта цьому закладу; це окремий ярус відносин, який не поширюється автоматично на відносини закладу зі споживачем послуги. Поки суди системно не проведуть це розмежування, ризик втратити час і фактичний доступ до гарантованої державою допомоги нестимуть насамперед ті, хто мав отримати цю допомогу без зайвих перешкод.

Джерела

Постанова Рівненського апеляційного суду від 30.07.2026, справа № 569/10849/26, провадження № 22-ц/4815/1473/26 — Єдиний державний реєстр судових рішень; прес-реліз — court.gov.ua
Кодекс адміністративного судочинства України, ч. 1 ст. 5, п. 1 ч. 1 ст. 19
Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII, ст. 13
Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-XII, ст. 20
Матеріали Кабінету Міністрів України та НСЗУ щодо Програми медичних гарантій і принципу «гроші йдуть за пацієнтом» — kmu.gov.ua