Чи є договірні умови несправедливими для споживача суд має перевірити з власної ініціативи - Суд ЄС

Чотирма рішеннями Великої палати Суд ЄС розвиває свою прецедентну практику щодо обов’язку та повноважень національних судів перевіряти з власної ініціативи, чи є договірні умови несправедливими відповідно до Директиви про несправедливі умови в споживчих контранстах (Directive 93/13/EEC – Unfair terms in consumer contracts). У зв’язку з цим Суд роз’яснює взаємодію між принципом res judicata та строком давності, з одного боку, та переглядом несправедливих умов судами, з іншого.

Мова йде про:

• Judgment of 17 May 2022 (Grand Chamber), Ibercaja Banco (C-600/19, EU:C:2022:394);

• Judgment of 17 May 2022 (Grand Chamber), SPV Project 1503 and Others (C-693/19 and C-831/19, EU:C:2022:395);

• Judgment of 17 May 2022 (Grand Chamber), Impuls Leasing România (C-725/19, EU:C:2022:396);

• Judgment of 17 May 2022 (Grand Chamber), Unicaja Banco (C-869/19, EU:C:2022:397).

Про важливість цих справ для політики ЄС свідчить те, що Суд розглянув справи у складі Великої палати та у прискореному режимі.

Директива № 93/13/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 5.04.1993р. про недобросовісні умови у споживчих контрактах визначає, що дія її норм щодо визнання умов договору несправедливими поширюється на договори, сторонами яких є споживач та продавець або виконавець.

Ця Директива згадується у Додатку ХХХІХ до Глави 20 «ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ» РОЗДІЛУ V «ЕКОНОМІЧНЕ І ГАЛУЗЕВЕ СПІВРОБІТНИЦТВО» Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Положення Директиви мають бути впроваджені протягом 3 років з дати набрання чинності цією Угодою.

Тому українські споживачі і їх юристи (адвокати) можуть сміливо посилатися в українських судах на описану тут європейську практику застосування у спорах з банками, іншими кредитними установами, надавачами комунальних послуг тощо.

Оскільки споживач не був проінформований про наявність перевірки судом несправедливості договірних умов, у рішенні про дозвіл звернення стягнення на іпотеку, він або вона не міг оцінити, з повним знанням фактів, чи було це необхідно порушити справу проти цього рішення.

Висновки Суду.

По-перше, Суд роз’яснює зв’язок між принципом res judicata та повноваженням суду, який розглядає виконавче провадження, перевіряти з власної ініціативи під час провадження щодо платіжного наказу, чи договірна умова, яка є основою цього наказу, несправедливо.

У цьому відношенні Суд визнає, що Директива про несправедливі умови виключає національне законодавство, згідно з яким, якщо платіжне доручення не було предметом заперечення, поданого боржником, суд, який розглядає виконавче провадження, не може розглядати потенційну несправедливість договірного умови, на яких ґрунтується цей наказ, на тій підставі, що сила res judicata цього наказу непрямо поширюється на дійсність цих умов. Зокрема, законодавство, згідно з яким розгляд судом несправедливості умов договору вважається таким, що відбувся та має силу res judicata, навіть якщо в рішенні про видачу платіжного доручення немає викладу причин для цього. , може позбавити сенсу зобов’язання національного суду перевірити з власної ініціативи потенційну несправедливість цих умов. У такому випадку вимога ефективного судового захисту вимагає, щоб суд, який розглядає виконавче провадження, мав змогу оцінити, зокрема вперше, чи є несправедливими умови договору, які слугували основою для платіжного наказу. Той факт, що на момент, коли наказ став остаточним, боржник не знав, що його або її можна класифікувати як «споживача» за значенням цієї директиви, не має значення в цьому відношенні.

По-друге, Суд розглядає взаємодію між принципом res judicata, строком давності та повноваженнями національного суду з власної ініціативи перевіряти, чи є умова договору несправедливою під час провадження щодо примусового виконання іпотеки.

Суд визнає, що Директива про несправедливі умови виключає національне законодавство, яке, в силу дії res judicata та строку давності, також не дозволяє суду за власною ініціативою перевіряти, чи є умови договору несправедливими під час провадження щодо примусового виконання іпотечного кредиту, ані споживач, після закінчення періоду для подання заперечень, не може порушувати несправедливість цих умов у цьому провадженні або в наступному декларативному провадженні. Таке тлумачення директиви застосовне, якщо ці умови вже були розглянуті судом за власною ініціативою на етапі, коли було розпочато провадження щодо примусового виконання іпотечного кредиту, але рішення, яке дозволяє звернення до іпотечного боргу, не містить жодного прямого посилання чи підстав щодо такого розгляду, а також зазначеної що така експертиза більше не може бути поставлена під сумнів, якщо не буде подано заперечення. Оскільки споживач не був проінформований про наявність перевірки судом несправедливості договірних умов, у рішенні про дозвіл звернення стягнення на іпотеку, він або вона не міг оцінити, з повним знанням фактів, чи було це необхідно порушити справу проти цього рішення. Ефективний перегляд можливої несправедливості договірних умов не може бути гарантований, якщо сила res judicata поширюється також на судові рішення, які не вказують на такий перегляд.

З іншого боку, Суд визнає, що національне законодавство, яке не дозволяє національному суду, діючи за власною ініціативою або на прохання споживача, розглядати можливу несправедливість договірних умов після реалізації іпотечного забезпечення, продане заставлене майно, а права власності на це майно, передані третій стороні, сумісні з Директивою про несправедливі умови. Цей висновок, однак, обумовлюється умовою, що споживач, чиє заставлене майно було продано, може відстоювати свої права шляхом наступного провадження з метою отримання компенсації за фінансову шкоду, завдану застосуванням несправедливих умов.

По-третє, Суд досліджує зв’язок між певними національними процесуальними принципами, які регулюють апеляційне провадження, такими як принцип розмежування предмета позову сторін, принцип співвідношення між вимогами, висунутими в позові, та рішеннями міститься в резолютивній частині, і принцип заборони reformatio in peius, і повноваження національного суду перевіряти з власної ініціативи, чи умова є несправедливою.

У цьому відношенні Суд вважає, що Директива про несправедливі умови виключає застосування таких національних процесуальних принципів, відповідно до яких національний суд, розглядаючи апеляцію на рішення, яке тимчасово обмежує повернення сум, помилково сплачених споживачем за умовою, визнаною несправедливою, не може з власної ініціативи висувати підставу, пов’язану з порушенням положення цієї директиви, і вимагати відшкодування цих сум у повному обсязі, якщо неспроможність відповідного споживача оскаржити це часове обмеження не можна віднести до його або її повної бездіяльності.

Щодо справи в основному провадженні в суді, який передає запит, Суд зазначає, що той факт, що відповідна споживачка не подала апеляцію протягом належного періоду, може бути пов’язаний з тим, що період, протягом якого вона могла подати апеляцію, уже закінчився, коли Суд ухвалив рішення у справі Gutiérrez Naranjo та інші, в якому він постановив, що національне прецедентне право, яке тимчасово обмежує реституційні наслідки, пов’язані з визнанням судом несправедливості договірної умови, несумісне з цією директивою. Отже, у цій справі в основному провадженні відповідний споживач не виявив повної бездіяльності, відмовившись подати апеляцію. За таких обставин застосування національних процесуальних принципів, які позбавляють її засобів, що дозволяють їй відстоювати свої права згідно з Директивою на несправедливих умовах, суперечить принципу ефективності, оскільки це може зробити захист цих прав неможливим або надмірно ускладненим.

Суд заявляє, що судові витрати, пов’язані з сумою спірного боргу, не повинні перешкоджати споживачеві подавати позов до суду.

По-четверте, і останнє, Суд розглядає повноваження національного суду перевіряти за власною ініціативою, чи є умови виконавчого документа несправедливими під час розгляду заперечення проти виконання цього інструменту.

У цьому відношенні Суд визнає, що Директива про несправедливі умови та принцип ефективності виключають національне законодавство, яке не дозволяє суду, який розглядає виконавче провадження щодо боргу, до якого було подано заперечення проти виконання, оцінювати за власним бажанням або на прохання споживача, чи є умови договору, який є інструментом, що має правову силу, несправедливими, якщо суд, який має юрисдикцію виносити рішення по суті справи, яка може бути порушена в окремому позові відповідно до звичайного права з з метою оцінки того, чи є умови цього контракту несправедливими, може призупинити виконавче провадження лише до винесення рішення по суті, якщо сплачено забезпечення, розраховане, наприклад, на основі вартості предмета позову, на рівні, який, імовірно, відмовить споживача від ініціювання та збереження такої дії. Що стосується цього забезпечення, Суд заявляє, що судові витрати, пов’язані з сумою спірного боргу, не повинні перешкоджати споживачеві подавати позов до суду. Однак цілком ймовірно, що боржник, який не виконує зобов’язання, не має фінансових ресурсів, необхідних для надання необхідної гарантії. Це тим більше, якщо вартість пред’явлених позовів значно перевищує загальну вартість контракту, як, здається, має місце у позові в основному провадженні.

З першоджерелом цього матеріалу можна ознайомитися тут.