«Не вкрадеш – не проживеш» або «Україна – рідна мати…».

Україна за 2021 рік погіршила показники в Індексі сприйняття корупції і опустилася на 122 місце у світі. Про це повідомила Transparency International Ukraine в січні 2022 року. Таке мало б лякати суспільство не менше ніж війна. Але навіть війна не зупиняє чиновників, які намагаються продати через торгову мережу бронежилети, які бізнес безкоштовно передав для потреб Збройних Сил України, чи отримати хабаря на митниці. Чому так відбувається? Чи не стане ще гірше? Як змінити ситуацію на краще?

Чому так відбувається?

Такі запитання юристи «Служби комфорту споживачів» задають собі часто, розбираючись у спорах про самовільне, без обліку, споживання електроенергії, природного газу, води. Нажаль, у рідких випадках можна говорити про явну помилку надавача послуг, коли він виставляє рахунок за незаконно відібраний ресурс, а простіше кажучи, - крадіжку. В основному справа зводиться до торгів навколо зменшення суми нарахування чи чіпляння до дефектів у документах, щоб поставити під сумнів вину споживача.

Така ж ситуація в конфліктах навколо «вручення повістки на блокпостах». Одиниці військовозобов’язаних мотивують неправомірність таких дій військових тим, що вони мають законне право на відстрочку чи звільнення від мобілізації. Як правило, висловлюються претензії на зразок «а там нема підпису воєнкома».

Ми вже не дивуємося новинам і сміємося з мемів про крадіжку російськими солдатами пральних машин, килимів та унітазів. Проте, мало хто глибоко задумується про причини такої поведінки та її схожості з самовільним безоліковим під’єднанням до електричної мережі. Так. Образливо коли тебе, - «бідного і нещасного, обкраденого олігархами і державою», який вирішив «зекономити» на електроенергії чи газі у відверто нечесний спосіб, - порівнюють з «орками». Але ж 8-ма заповідь «Не кради!» діє для всіх. Чи не так?

Чи не стане ще гірше?

Напевно кожен, якщо не вголос, то подумки, висловлює побоювання, що наслідком війни може стати повернення до «буремних 90-х», або щось гірше.

Відповідь на такі важкі запитання можна знайти на сторінках історії. Тому процитуємо уривок з книги Ярослава Грицака «Подолати минуле. Глобальна історія України».

На момент проголошення української незалежності в 1991 році в Україні було важко знайти родину, власність у якій переходила би з рук у руки протягом трьох поколінь – від діда і баби до батька і матерів, від й матері до сина та дочки. Збереглися лише поодинокі речі: стара пожовкла фотографія, вишита сорочка зі скрині, музичний інструмент. Майже немає випадків, щоби по родинній лінії впродовж трьох поколінь передавали головний сімейний капітал – будинки, коштовності, акції чи грошові заощадження. Кожне покоління мусило фактично починати з нуля.

Матеріальні втрати були наслідком двох світових воєн. Але головний удар по власності припадає на час колективізації селянських господарств. Унаслідок неї докорінно змінилося ставлення до власності взагалі. Досить сказати, що в традиційному селі до крадіжок ставилися дуже гостро. Злодіїв карали, часом жорстоко, особливо якщо йшлося про крадіжку худоби - тоді могли забити до смерті. Пояснення цієї звичаєвої норми просте: у суспільстві, що перебуває на грані виживання, крадіжка коня чи корови могла означати голодну смерть для сім’ї. Після колективізації, коли приватна власність зникла, крадіжки стали нормою. Українські приказки: «Не вкрадеш - не проживеш» або: «Україна - рідна мати, що вкрадеш, те й будеш мати» походять із радянських часів. Логіка цих приказок проста: оскільки держава нас обікрала й обкрадає, то ми маємо право або й навіть святий обов'язок відповісти їй тим самим.

Ця нова «традиція» пережила радянські часи. Власники сучасних великих аграрних фірм в Україні скаржаться, що внаслідок крадіжок вони втрачають до 30% прибутку, і великим досягненням вважається звести їх до 7-8%. У містах найбільшої шкоди завдала Друга світова війна. На відміну від Першої, коли до масової появи танків і літаків головні битви велися поза містами, у Другій світовій війні найбільші битви були «міськими». Так само переважно міськими були групи населення, які першими підлягали знищенню, - євреї, а також політична й культурна еліта. У сумарному ефекті міське населення зазнало величезних втрат - в окремих випадках, як-от у Києві чи Львові, до 80%. А це означає, що значна частина тих, хто після війни перебрався до цих міст, живе в будинках та квартирах, які до війни належали комусь іншому.

Неповага до власності властива всім (чого лише варта поширеність піратства в сучасній Україні) - бізнесменам, які організовують рейдерські захоплення чужої власності, державним чиновникам, які ці захоплення толерують, а часом і самі влаштовують. Так чи інакше, з огляду на українське минуле знадобиться багато часу й зусиль, аби культура чесного бізнесу стала нормою.

Наступний наслідок – поширення корупції. 3вичайно, корупція – явище складне і має багато причин. Але фактом е те, що найкорумпованіші країни – це нерідко країни, які зазнали в минулому найбільшого насильства. Що й зрозуміло: корупція за таких умов стає частиною стратегії виживання. Незалежна Україна «славиться» корупцією. Наскільки довгий слід суспільства екстремального насильства - залишаться лише здогадуватися.

Як змінити ситуацію на краще?

Неможливо боротися з ворогом якого ти не бачиш і не знаєш. Вказана вище цитата нам цього ворога відкриває, а також містить підказки для розв’язку окресленої проблем. Не даремно книга має у своїй назві вразу «Подолати минуле».

Ми не знаємо простої відповіді на запитання: Як змінити ситуацію на краще? Більше того, - не впевнені, що така відповідь взагалі існує. Зате ми маємо ціль – незалежна і процвітаюча Україна для нас і наших дітей. А раз є ціль – обов’язково є шлях, який веде до перемоги. Головне щоб, по дорозі, ми не толерували поглядів, на зразок, «какая разніца», бо різниця є, - як в мові, так і в ставленні до основоположного біблійного – «Не кради!».